?

Log in

Відсьогодні в українських кінотеатрах показують кіно, яке з хірургічною точністю розповідає про перипетії протестного руху у вигаданій авторитарній державі. Схожість з Україною зразка «лютий 2014» — вражає.

«Дорогі #HungerGames. Ваш символ  — тепер наш. Наша боротьба — не видумка. Дякую. #Thailand». Це один з твітів кінопродюсера Маніка Сетісувана, який слідкував за перебігом липневих протестів у Таїланді і бачив, як місцеві демонстрували своїй владі той самий знак — три пальці, підняті разом уверх. Чому саме «Голодні ігри», а не, приміром, «1984» Оруела, стали так дорогі повстанцям?

Вже 2 роки екранізація однойменного роману Сюзанни Коллінз бентежить уяву підлітків. Але не тільки. З самого виходу стрічки у світ — це відбулось у березні 2012 року — кінокритики клали її у один кошик з класичними для жанру антиутопії творами. Тобто, якщо хтось не «у справі», це «О, дивний, новий світ» Олдоса Хакслі, «1984» вічно актуального Джорджа Оруела та «Ми» росіянина Євгєнія Замятіна.

article-2626294-1DC6270600000578-928_964x721

Режисер першого у трилогії фільму Гері Росс, відомий нам по фільмах «Плезантвіль» (1998) та «Фаворит» (2003), не приховував соціально-політичну серцевину фільму. Бутафорія суспільства Панему, яка мала нагадувати часи розквіту єдиної «вічної» Римської імперії, була настільки пафосна і штучна, що мала натякнути навіть дитині, що тут користаються мовою Езопа. Тобто, по суті, «Голодні ігри» (навіть перші) — це яскраве кіно про децентралізацію влади у кращому розумінні цього слова. Не у східному точно.

Read more...Collapse )
Совсем недавно на своей странице в Facebook я выложил скрин «крика души» одного протестанта, бывшего жителя г. Коренковск Краснодарского края РФ и ныне "понаехавшего" в Москву Андрея Серых.
В нём «раб Христов» попросил братьев и сестер-россиян «подвязаться» в молитвах за сохранение «экономики нашей страны. Руководители США и ЕС всячески пытаются вредить России, и кто если не Церковь Христа встанет в Молитве за свою родину и народ».
serykh

Что ж, не буду комментировать, насколько важно различать кремлёвский режим и Россию как таковую. Но в сознании Серых они слились, и потому ему начинает мерещиться всемирный заговор против  носителей духовных скреп.
Read more...Collapse )
Как я уже ранее писал, вчера, в понедельник 8 сентября, в Антраците Луганской области боевики самопровозглашённых республик захватили здание баптистского Дома молитвы. Источник в этой церкви согласился рассказать о деталях события и последующем их развитии.



antra

До этого понедельника церковь практически ничем не отличалась от других. Проводила Богослужения и, как могла, служила людям. В её помещении в тот день находилось до 20 людей с ограниченными физическими возможностями, живших там больше месяца. Рядом с ними российско-украинскую войну переживали пожилые прихожанки, которые боялись оставаться у себя дома. Все они находились в подвале-бомбоубежище церкви.

В то утро дежурные по церкви готовили благотворительный обед. В 11:00 к молитвенному дому подъехало два автомобиля с вооруженными людьми. Со слов источника, они в грубой форме «попросили» в течение 20 минут освободить помещение, заметив, что оно уже не принадлежит церкви и переходит в собственность православной церкви для совершения служб. При этом они потребовали не только освободить здание, но и предоставить церковные документы (право на собственность) и печать.Read more...Collapse )
Як казав мій друг Микола Малуха aka jesfor, той, хто критикує, виконує роль лікаря, що нелицемірно каже хворому про його метастази. Звісно, від критики у виконанні Миколи хворий іноді одразу вмирав від серцевого нападу, але мої цілі більш гуманні – розповісти вам, друзі, про шість причин, чому я не люблю свою церкву. Спочатку додам, що учора був пост «Шість причин, чому я люблю свою церкву».

wors

Отже, чому «Нове життя» іноді «гальмує» у своєму розвитку?

По-перше, церкві (не знаю, чи Соборові) притаманна абсолютна непрозорість управлінських рішень. Я не буду говорити про звітність стосовно використання грошових надходжень (тобто пожертв). Ок, будемо вірити, що все добре і спокус в цих людей немає взагалі. Хоча я не вірю, що у вік електронної пошти та соціальних мереж неможливо зробити вузьку розсилку, де проінформувати про розріз витрат. Було би це XIX сторіччя з кіньми та голубами - повірив би.

Інший випадок: купила церква приміщення. За яку суму? Чому не було консультацій або розмов з членами церкви, чи це потрібно\вигідно і так далі? На кого все це майно зареєстровано? Чому саме там (біля м. Васильківська), а не десь на Хрещатику? Інше питання: на яких умовах\за якими параметрами беруть у офіс церкви? Де обговорення? Де, зрештою, визнання вірян як тіла влади? Взагалі, дізнатись про алгоритми прийняття колективних рішень у Раді церкви – це фантастика, і треба докладати багатьох зусиль, щоб щось передбачити. А все це наслідок п. 2.

По-друге, зав’язаність багатьох питань на старшому пасторі А. Калюжному. Неодноразово чув, що без його участі (навіть на рівні mid-management) небагато чого вирішуються. Децентралізації я не бачу. Продовження – у п.3.

По-третє, відсутність різноманіття у проповіді. Численна публіка у «Новому житті» каже, що приходить «на Калюжного», який парирує це тим, що треба не проповідника слухати, а голос Божий. Якщо відверто, то проповіді старшого пастора становлять десь 70-90% всього часу на проповідь. Звісно, час дається також і іншим пасторам: Павлу Мітічєву, Олександрові Тарасову, Олегу Магдичу та Вікторові Ларіонову (last not least). Але як їм розвиватись в умовах проповіді раз на місяць – велика загадка. Є гості, але іноді від них, як від пана-нарциса Грунтковського, нудить. У лютеранській церкві до проповідників є вимога отримання магістерських дипломів богослов’я, але в НЖ такого нема. Тому коло проповідників окреслюється досі невідомими мені параметрами.

По-четверте, слабкий зв’язок церкви з іншими церквами. «Нове життя» — церква, що слідує типу мислення цікавої постаті минулого століття Степана Проханова, — всім іншим церквам і не своя, і не чужа. Велика перевага баптистських церков – це почуття єдності, коли ти приїжджаєш до якогось Цюрупинська, а там є церква, де тобі раді, дадуть виголосити проповідь і запросять на братерську раду. Хто є партнером «Нового життя» в Україні і взагалі чи живий Собор незалежних євангельських церков України, – питання гостре і актуальне. Взагалі, НЖ – це типова церква великого міста, де дуже складно почуватись як у родині. І це не є проблемою приміщення.

По-п’яте, структура служіння вивірена і є, по суті, протестантською літургією. Ми критикуємо православних за повторюваність елементів служіння, хоча в самих ситуація така сама на 95%: вітання «на своїх ногах»—молитва—прославлення (3 пісні веселих, 2 сумних)—проповідь—збір під час майстерно виконуваного номеру—молитва—об’яви—«иди и впредь не греши». Де тут свобода Духа або свобода, яка представлена у посланні до Коринтян?

По-шосте, відношення до прихожан як до глядачів. Якщо ти не співаєш, проповідуєш, граєш або молишся під сценою, від тебе не очікується нічого, окрім молитв та пожертвувань. «Нове життя» повністю залишила новозаповітній зразок організації церкви, де в кожного було «слово», «настанова», «псалом» і кожний мав доступ до умовної «сцени». У нас в церкві все розплановане до хвилин, що є свідченням запозичення найгірших зразків американського християнства. Звісно, є питання оренди приміщення, але.. було б бажання..



Але Бог благий, і все буде добре!         
Раціоналізм не дозволяє палким [вірянам] бути палкими.
Все, що є захопливим, таємним, чудним, все те, що
пробуджує мрію і так далі, зветься «неефективним».
George Ritzer, ‘McDonaldization:Reader’ (2002)

В київській церкві «Нове життя» я вже шість років. До цього вона користувалась популярністю у «ліберальних» студентів Київського християнського університету, де я навчався з 2004 року. Популярною церква була у обидва боки: іноді Анатолій Калюжний, старший її пастор, прямо на служіння посилав «галерці» із студентами безпосереднє вітання.

І ось, ці шість років уключеного спостереження у якості проповідника (3 рази за 6 років) та гітариста у групі прославлення (більш часто) надихнули мене на розмову, чому я люблю свою церкву.
IMG_1766[1]

Звісно, як і каже епіграф зверху, це вдається шляхом певної раціоналізації та припущення, що віруюча людина здатна бачити церковні недоліки та переваги. Такий підхід нагадує книгу відгуків та пропозицій десь у «Ашані», і проти нього виступають, наприклад, Йетс та Уайт у книзі «Франчайзинг МакЦерковь». Але без цього ніяк: коли оцінюєш (у даному випадку) церкву, підходиш до неї як споживач до продукту. Звісно, це моя сім’я, але, як відомо, найзапекліші суперечки відбувається саме у родинному колі.
Отже, 5 причин, чому я люблю свою церкву (завтра буде пост «N причин, чому я не люблю свою церкву»).


  По-перше, висока якість проповіді. Старший пастор київської церкви Анатолій Калюжний проповідє емоційно, на актуальні теми і не цурається використовувати сучасні техніки ораторського мистецтва, що схвалюється прихожанами, які звикли до високих риторичних стандартів політиків, бізнес-гуру і палких громадських діячів. Інші пастори мають свої родзинки, але оцінку у 12 балів по вмінню тримати аудиторію у тонусі та її переконувати отримує саме Калюжний. Якою ціною він це зробив – читайте завтра.

  По-друге, ця церква захищає ваше право на анонімність. Про що я кажу? Після консервативної баптистської або звичайної п’ятдесятницької церкви, яка знає про вас все і яку ви відвідували до «Нового життя», ви прибуваєте до місця на київському Подолі, де вами, в принципі, зрідка хто цікавиться. Ви залишаєтесь наодинці з Богом. Для тих, хто дійсно постраждав від авторитарних пасторів або шахраїв на кшталт тих, що у «Посольстві Божому», це є бальзамом Галаадським. Або, хто не розуміє біблійної мови, — просто спасінням. Прийшовши до «Нового життя», все, що від вас вимагають, це привітатись біля входу та, якщо ви вперше на служіння, встати «на свої ноги» (хіба можна на чужі?) і отримати диск+брошуру про церкву. Все.

  По-трете, розгалужена мережа малих груп та служінь. Якщо ви вилікуєтесь від попереднього негативного релігійного досвіду і почнете довіряти церкві та її служителям, «Нове життя» вам запропонує широкий спектр малих груп (географічно близьких до вас) і служінь. При цьому «точка входу» у служіння дуже низька. Моя історія долучення у групі прославлення почалась з попереднього знайомства з барабанщиком Олександром Меловим (більше про нього та ринок християнського мистецтва тут). Він познайомив мене з лідером прославлення Сергієм Сулімою, після чого і пішов на репетицію і став славити Бога на своїй балалайці.

  По-четверте, похідна перевага від попередньої – у «Новому житті» цінується ваша ініціативність. Тобто тут на ваші заклики "Пішли валити сатану!" відреагують позитивно, скажуть «Благословінь, брате\сестре» і дадуть простір для самостійного розвитку у цій галузі духовних воєн. Звісно, ця модель працює для активних людей, яких не треба постійно підштовхувати та рівень самооцінки яких вищий за середній. Тим, кого треба постійно тягти за собою, у «Новому житті» буде непросто. Але Бог благий.

  По-п’яте, це відносно високий рівень прославлення. «Нове життя» — це церква, де розмови про стилі музики та ступінь їх «благословенності» завершились ще задовго до того, як я приєднався до цього церковного конгломерату. Тобто, якщо говорити про свободу музикантів, в них простір для творчості – як в козаків у Запорізькій Січі. Головне, щоб не «лажали». Але немає таких проектів, які б ми не валили)))

Стосовно поклоніння: наявність трьої груп (одна з них, Тетяни Шилової, не завжди успішно схиляється до блюз\джазу, друга, Олени Тунгуліяді, на мій суб’єктивний погляд, не дуже вдало намагається бути New Life Hillsong, а третя група крокує у бік gospel) робить прославлення гнучким і деверсифікованим, але їхня ротація негативно позначається на якості вокалу та гри музикантів. Все це дрібниці: у порівнянні з прославленням у звичайній київській церкві музика у «Новому житті» більш професійна, більш підходить для цілей євангелізації і взагалі більш приємна на слух, аніж проханівські фортепіанні варіації. Звісно, для сучасних людей, вухо яких звикло до ритмів, бас-гітари та потужної мелодійної групи, це прославлення зрозуміло, і незрозумілими залишаються виключно слова. Але їх витлумачення – то є вже справа Святого Духа, Який нерідко є їхнім автором.    

  По-шосте, здорове вчення. Знову ж таки, у ці два слова можна вкласти багато чого, але для мене це ознака збалансованого поєднання біль-менш консервативного тлумачення Біблії, що поєднується  з поблажливим ставленням до науки, психології та політики зокрема. «Нове життя» позбавлене багатьох одіозних напівсектанських ознак релігійної організації, як відлучення за одруження з харизматом\п’ятдесятником, вжиток косметики або проблеми з одягом, володіння зброєю і так далі. І все це не є наслідком розмиття моралі у церкві: просто старший пастор і його команда вважають, що саме Бог найкращий вчитель, і Його уроки людина засвоїть набагато швидше за постанови братської ради, якою б авторитетною вона не була.

Це і є шість невичерпних пунктів, чому я люблю свою церкву.




P.S. Завтра буде пост «N причин, чому я не люблю свою церкву».
Как-то за всеми событиями, последовавшими за окончанием Майдана, мы не заметили, как исполняется год (практически) одному из самых известных скандалов в медиа. Тогда, начиная с апреля и до середины октября, свои шпаги скрестили украинские СМИ и дитя религиозной свободы, отчаянный импортёр счастья и к тому же молдаванин по национальности Владимир Мунтяну. По версии интернет-журнала Ideas4God.com он стал одним из маркеров уже прошедшего 2013 года.

Интерес к религиозному движению Мунтяна начался, можно предположить, ещё с начала прошлого года. Именно тогда на киевских улицах висели приглашения к "четырёхгранной молитве", разрушающей проклятия, и к "молитве благословения в бизнесе". Обычное харизматическое движение, правда, движущееся снизу вверх: из Днепропетровска в Киев и до конца земли, надо полагать.

После похода в их Центр, что на Выдубичах, критическое описание которого лежит здесь, латентный пресс-секретарь упомянутого движения Анастасия Бойко написала автору: "Сначала нужно разобраться в основах дух. мира,а потом статьи шлепать ,а тем более насмехаться над духовными людьми,знаете,Бог особенно бережет своих избранников,те,которые делают совестно его дело!!!!" (орфография и стилистика сохранены).

boyko

Femme fatale brunette edition

Разумеется, подобный подход к прессе не мог когда-то не подвести.

И вот, вуаля, меньше чем через месяц украиноязычный журнал "Країна" не только повторяет, чем писал о Центре Мунтяна al_friendster, но и обгоняет его.

Из сенсаций:
"Стою осторонь і дістаю фотоапарат. Вже за якусь секунду наскакує агресивна жіночка і б'є по руках. Вона кличе на підмогу одного з дебелих, що б'ють Сашка. Величезний лисий мужчина з татуюваннями в рожевій сорочці та темних окулярах акуратно викручує мені руки і затуляє об'єктив. Жіночки, бабуні з дітками в цей час смиренно проходять повз. У Сашка синець під оком, кров з губи та сліди задушшя на шиї. Його фотоапарат з розбитим екранчиком. Дебелий мужчина в рожевій сорочці пропонує нам закурити і залишає номер свого мобільного "для подальшої співпраці".

Read more...Collapse )
Вчера вместе с семьёй переселенцев из Макеевки я съездил в Государственный музей авиации. Об истории Юрия и Виктории (и их трёх детях) вы можете прочитать в немногословном репортаже на iPress.ua.
Честно скажу, эта поездка была больше для них и деток, нежели для меня. Слава Богу и за эту возможность.



Слева направо - Виктория, Иван, Марк, доченька (имя, к сожалению, забыл) и отец семейства, Юрий.

общее

Итак, мы отправились в путешествие по музею. Самое главное, что оно может дать, - это почувствовать атмосферу войны и грозности вооружений. Это особенно стало ясно, когда мы приблизились к Ил-76. Тому самому, который недавно сбили преступники на украинском востоке.

IMG_1388

Далее я буду рассказывать о самолётах то, о чём вещали таблички. И, понятно, временами сопровождать язвительными комментариями. Сверху - Экспериментальный самолёт "Изделие-181". Интересно то, что он весит всего 820 кг. Меньше машины. А скорость - 225 км\час. Делайте выводы.

Read more...Collapse )
В прошлый раз я был на Майдане, чтобы узнать у живущих там людей, что они думают о наиболее перспективных кандидатах на пост президента. Самое интересное получилось услышать о нынешнем легитимном президенте Порошенко, "никакосе" Тигипко и крыле силовиков Маломуж-Кузьмин, обнаживших свою политическую импотенцию.
В этом посте я задавал людям простой вопрос: "Майдан прошёл. Что дальше?". В общем, знакомьтесь: люди говорят о третьем Майдане, о нелюбви к политикам и уже протухшей крымской теме.


Алексей Шевлюга, казак, 35 лет, до Майдана работал в частной охране

Политиканы много чего обещают, но мало что выполняют

Interview.2 (1)

Лавров сказал, что как только исчезнет Майдан, тогда разоружатся и исчезнут сепаратисты на Востоке Украины. Что я ему могу сказать? Пусть возьмет Путина за руку и проверится у психиатра. Вместе с Жириновским. Все они явно неадекватны. Пока они не спрячут собственные имперские амбиции, Майдан будет разрастаться и люди будут «подниматься». А эти «зеленые человечки», которых так часто упоминают СМИ, - это больные люди, которые гоняются за легкими деньгами. Им безразлично, с какими народом они имеют дело.
Также Майдан сейчас стоит потому, что некоторые политики – после того как он помог им подняться на самые верхи – начали от него открещиваться. Причина проста: наша власть считает народ своими слугами, а не наоборот. У нас держава, получается, не народная, а олигархичная.
Если же богачи хотят, чтобы наше государство процветало, пусть не выводят деньги за границу, а наоборот инвестируют в инфраструктуру. Сейчас же у народа нет доверия ни к власти, ни к силовым ведомствам. Лично я не поддерживаю ни одного политика, поскольку ни один из них не показал желания что-либо сделать для народа. Политиканы много чего обещают, но мало что выполняют. И это длится не один год. Потому достойных политиков у нас еще нет.
Майдан будет стоять до президентских выборов. Если же власть только попробует тронуть Майдан, в течение двух часов здесь появятся до 50 000 протестующих.


Read more...Collapse )
Цю серію інтерв’ю я робив ще 2 травня, ще до виборів. Тоді на Майдані мало хто знав, хто буде фаворитом передвиборчих перегонів. Всі вірили у Ольгу Богомолець та тих, кого особисто знав.

Я підходив до людей на Майдані з переліком ТОП-11 претендентів на президентське крісло. Кожен міг собі обрати одного і сказати про нього все, що завгодно. І люди це робили. Було цікаво.

Найголовніша цінність цих 13 інтерв’ю у тому, що вони дають уявлення про grassroots-тенденції Майдану і про те, що люди розриваються між лояльністю до тих кандидатів, хто був з ними на Майдані, і знанням про їхнє часом темне минуле.
І дуже цікаво – про де-факто президента України Порошенка і Тігіпка.

Фотографія Ігоря Гічки


Анатолій Мотчаний, до Євромайдану – юрист, 46 років, керівник антикорупційного відділу у Координаційній Раді Майдану

Порошенко наодинці систему не змінить

Анатолій Мотчаний

На жаль, серед наявних прізвищ я не бачу справжніх лідерів українського народу. Вони є людьми бізнесу і з бізнесу, тому кожен з них захищатиме власну справу. Я вже не кажу про Юлю Тимошенко, історію якої ми всі знаємо. Рівень проникнення корупції у життя кожного з них дуже високий, вони «інфіковані» цією хворобою і майже невиліковні, бо неможливо «горбатого исправить». Як відомо, «горбатого могила исправит». Це не тільки моя особиста позиція, але й думка багатьох тих, хто сьогодні до цих пір знаходиться на Майдані. Навіть не багатьох, а всіх, котрі мають надію на справедливість, соціальний захист та світле майбутнє.
Read more...Collapse )
             Новина про причетність до побиття журналістки Тетяни Чорновіл керівника одного з осередків Партії Регіонів, а також повільні темпи розслідування суспільно значущої справи та кваліфікація цієї страшної справи як «хуліганство» (замість «замаху на життя») поклали край репутації тимчасового головного слідчого України Захарченка як просто чоловіка. Про міру обурення, а, точніше, про його безмежність мав нагоду дізнатись кожен, хто 26 грудня провів у пікеті біля будівлі МВС, що на вулиці Академіка Богомольця у Києві.

Пам"ятник Жеглову і Шарапову. Вони тепер у незвичній ролі
                                                             Жеглову і Шарапову має бути соромно за українських колег

Звісно, на початок мітингу найрішучіше були налаштовані журналісти. Причина нескладна: кожен з них вже встиг уявити, що – за «найкращими» зразками нацистської реал політик – він може стати наступним, кого «підріже» Кайєн. Спікерам не вдалось підняти журналістський протест до температури майданного аналогу, але пікет виявився аргументованим і насправді щирим. Поряд зі мною крокували як представники середнього класу, так і люди похилого віку. Знайомство з одним з них, з ієромонахом Української Греко-Католицької церкви Петром Мірчуком, що приїхав з Ковеля, знову нагадало, що на Майдані українські християнські церкви показали своє людське, не ритуалізоване обличчя. Це обличчя з жалем дивиться і на трагедію пані Чорновіл, і пан Петро є тому доказом.



Височіли партійні прапори. Серед них переважав текстиль «Демократичного Альянсу», який закликав до 14.00 чекати на те, що Захарченко, після статті про маєток якого "чомусь" була побита Тетяна Чорновіл, піде у відставку. Звісно, головний силовик України залишив бажання Майдану без задоволення, отже, охочі до автоподорожей "раптово" захотіли відвідати і сам маєток.
Read more...Collapse )

Profile

al_friendster
al_friendster

Latest Month

November 2014
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner